Шлях України до незалежності був довгим та тернистим, не одне життя віддано за її волю. Ми отримали від своїх предків неоціненний скарб – вільну та незалежну державу. Усі подвиги та поразки наших дідів-прадідів, усі намагання бути господарем на своїй землі, усі радощі, перемоги, сльози та страждання – усе це ми повинні пам’ятати, цінувати та берегти. Деякі сторінки історії України хочеться назвати цілою епохою – епохою, котра за короткий період зробила крок на все століття. До ряду таких подій сміливо можна віднести Національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Цього року минуло уже 360 р. з часу однієї з найбільших битв Хмельниччини – битви під Берестечком.  Як свідчать історичні джерела, ця битва відбулася 18 червня 1651 року між військами Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казимира ІІІ. Проти 150-тисячної польської армії, яка на початку червня зайняла позиції на схід від Берестечка, виступило 100-тисячне козацьке військо разом з татарами, очолюваними ханом Ісламом-Гіреєм ІІІ. Однак напередодні вирішальної битви татари зрадили, хан віддав наказ своїй орді відходити в Крим. Через це польська армія змогла зайняти очищені від татар позиції і притиснути козацько-селянські війська до болотистої річки Пляшівка. Богдан Хмельницький, довідавшись про зраду татар, передав командування полковнику Джалалію і поїхав до хана, який не лише не повернувся на поле бою, але й взяв Хмельницького в полон. До теперішнього часу достеменно невідома причина втечі татар.
Козаки, які залишилися без гетьмана, застосовують традиційну військову тактику — пересувають уночі табір ближче до болота, огороджують його возами, насипають земляний вал і навіть намагаються атакувати. Під керівництвом Івана Богуна, побудувавши через болото і річку Пляшівку три греблі, до ранку 1 липня козаки вивели з оточення значну частину війська. Існують перекази про 300 козаків, які своїм прикриттям забезпечили вихід основного війська майже без втрат. Вони засіли на острові Журалисі і упродовж цілого дня відбивали наступ переважаючих сил ворога. Усі вони полягли в бою. Як писав Т. Шевченко: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло» («За байраком байрак»). Українська армія відступила на Київщину.
Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир (Білоцерківський мирний договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті привернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.
Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом…
…Лише ця одна подія показує нам яскраві риси прагнення козаків до встановлення української демократії. Незважаючи на жорстокий характер боротьби, основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидів особистої залежності й існуючих форм експлуатації, у здобутті особистих свобод і власності на землю.
Козаччина – особлива епоха історії України. Вона започаткувала новий суспільний дух, нове політичне бачення, нове і ще сильніше прагнення здобути повну незалежність. Для нас, тепер уже жителів вільної, самостійної держави, кожна згадка про події національно-визвольної війни – це прояв вдячності усім, хто загинув за волю України, усім, хто передав нам іскру національної свідомості, усім, хто прагнув, аби їхні діти жили на вільній землі.
Для українців важливо розуміти не лише один факт трагічності подій XVII століття, ми повинні знайти в них те сокровенне, завдяки чому наша держава сьогодні суверенна. Значення цих подій  полягало в тому, що вони призвели до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.; зумовили формування національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність; відіграли вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти, стали могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідомості; зумовили закріплення назви «Україна» за створеною державою…
… і далі ставимо три крапки, бо кожен справжній українець усю вдячність своїм предкам за вільну державу словами не виразить. Скажемо лиш одне:
… Пройшли віки. Козацька слава
Карбується в життя нове,
Вона, безсмертна й величава,
В народній пам’яті живе!

Українська Рада Миру
(УРМ) (в минулому Український республіканський комітет захисту миру) заснована у вересні 1951 року з ініціативи кращих представників української творчої та наукової інтелігенції - В.Комісаренка, О.Палладіна, Б.Патона, Л.Первомайського, Н.Рибака, М.Рильського, П.Тичини, М.Семененка, Н.Ужвій та інших знаних в Україні людей.
Першим Головою – з 1951 по 1962 рік був академік Микола Семененко, з 1962 по 1975 рік УРМ очолював академік Василь Комісаренко, член Всесвітньої Ради Миру. З 1975 по 1995 рік – до останні хвилин свого життя – Головою Ради Миру був письменник, академік Олесь Гончар, член Всесвітньої Ради Миру.
У 1997 році Українську Раду Миру очолив перший Президент України Леонід Кравчук, саме та людина, яка започаткувала державний без'ядерний рух. Це стало прикладом миротворчості, здорової громадської психології, яка спрямована на утвердження миру у світі та буде орієнтиром для інших держав.
Зримий слід у діяльності Української Ради Миру залишив перший заступник Олеся Гончара Борис Зрезерцев.
До складу Президії та Дорадчо-консультативної Ради Президії Української Ради Миру входили і входять відомі громадські, політичні діячі, працівники науки, культури, освіти, знані спеціалісти – авторитетні в Україні та за її межами. За роки свого існування Українська Рада Миру стала всесвітньо визнаною і неодноразово вшановувалася найвищими відзнаками Всесвітньої Ради Миру, ЮНЕСКО, ООН та інших авторитетних міжнародних організацій.
Розглядаючи свою діяльність як невід'ємну частину світового миротворчого процесу, Українська Рада Миру декларує відкритість і постійну готовність, на основі народної дипломатії, бути партнером і учасником різних форм і структур міжнародного співробітництва по лінії ООН, ЮНЕСКО та інших неурядових організацій, національних миротворчих рухів і фондів.
Рада Миру є важливою ланкою у формуванні зовнішньополітичного миротворчого курсу держави, піднесення авторитету України на міжнародній арені.
Головна мета організації - об'єднання зусиль громадськості на утвердження миру та злагоди в Україні та за її межами, духовне згуртування нації, виховання молоді в дусі миру, патріотизму, формування безконфліктної миролюбної психології.
Українська Рада Миру на громадських засадах акумулює функції державних та недержавних структур і втілює їх через свої програми, визначені статутними документами та міжнародними угодами про співробітництво.
Статутні завдання Ради Миру націлені на забезпечення потреб громадянського суспільства України, якими опікується держава, зокрема:
•        збереження миру та злагоди в Україні;
•        сприяння утвердженню в Україні конституційних принципів і законів мирної цивілізованої, демократичної держави;
•        збереження культурної спадщини України;
•        надання допомоги соціально незахищеним верствам населення;
•        виховання молоді в дусі миру та дружби;
•        оздоровлення дітей та молоді України;
•        піднесення авторитету України на міжнародній арені, інше.
Українська Рада Миру виступила співзасновником фонду "Відродження", асоціації "Медицина - екологія" , міжнародного благодійного фонду "Мир дітям", асоціацій "Природа", української екологічної асоціації "Зелений світ", "Інституту управління конфліктними ситуаціями" та інших громадських організацій.
В 60-ті роки Українська Рада Миру була ініціатором знаменитих Дартмунських зустрічей, які започаткували розрядку в радянсько-американських стосунках. Дві з п'яти зустрічей відбулися в Україні. В роки перебудови ми стали ініціаторами українсько-американських походів, круїзів миру.
Українська Рада Миру одна з перших почала займатися просвітницькою діяльністю щодо катастрофи на ЧАЕС, домагалася гласності навколо подій у Чорнобилі, недопущення будівництва атомної електростанції у Чигирині, будівництва каналу Дунай-Дніпро. Разом з Українським фондом культури домагалася заборону на забудову Хортиці, заповідника у Каневі. З ініціативи Української Ради Миру та "Зеленого Світу" в Україні було розгорнуто широку компанію за екологічну безпеку. Верховна Рада України скликала сесію з цього питання та ініціювала створення відповідного міністерства, завдяки наполегливим вимогам Ради Миру.
Проведено десятки прес-конференцій з питань зростання захворюваності дітей, з викриттям чисельних і грубих порушень законодавства України щодо охорони навколишнього середовища, з проблем енергетики, загрозливого стану Чорнобильського саркофагу. На конференції, що відбулася у березні 1991 року було визначено програму дій, одною з яких стало проведення семінару "Єврочорнобиль-2" спільно з Міністерством охорони здоров'я та "Зеленим Світом". У семінарі брали участь науковці з 32-х країн.
В свій час, за ініціативою УРМ щорічно у квітні в школах України почали проводитись Чорнобильські уроки.
Успішно здійснювалась вперше започаткована Радою Миру програма "Дитячі навчальні обміни", яка стала популярною і тепер цим досвідом користуються багато інших організацій.
На початку 90-х років були проведені інтернаціональні круїзи миру по Дніпру, українсько-американські походи за мир, плідною була співпраця з американською організацією "Україна - США", "Мости до миру" та багато інших.
Протягом тривалого часу були напрацьовані контакти з багатьма зарубіжними миротворчими, громадськими організаціями, у співпраці з якими Українська Рада Миру домагалася мораторію на випробування ядерної та хімічної зброї.
Співпрацюючи з такими організаціями, УРМ вдалося благодійно оздоровити в Голландії, Греції, Ірландії, Мальті, Німеччині, Словаччині, Франції, Швейцарії близько десяти тисяч дітей, доставити в Україну гуманітарних медичних товарів на суму майже 13 мільйонів доларів США.
Протягом останніх років Українська Рада Миру, співпрацюючи з багатьма міжнародними організаціями, організовувала та брала участь у міжнародних миротворчих заходах, присвячених побудові сталого миру у світі та спрямованих на пропаганду без’ядерного руху, розбудову світової системи миру і безпеки, пошуки ненасильницьких шляхів вирішення конфліктних ситуацій, відродження загальнолюдських моральних та духовних цінностей, виховання молоді в дусі миру, ненасильницької психології, толерантності.
Подібні міжнародні заходи дають можливість їх учасникам, зокрема Українській Раді Миру, знайти однодумців у світі, висловлювати свої думки та пропозиції, представляти громадськість України, врешті об’єднувати зусилля міжнародних громадських організацій заради досягнення зазначених цілей, бути активним учасником міжнародного миротворчого руху від України.
Одним з стратегічних завдань Української Ради Миру є залучення до своєї діяльності у якості колективних члені, провідних установ та організацій України та світу.
Цього року Українська Рада Миру святує 60 річницю свого плідного функціонування!

Калнишевський Петро Іванович
(1691-1803)

Народився у 1691 р. у козацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пустовійцівці на березі річки Сули (нині Роменського району Сумської області).        
За легендою, восьмирічним хлопчиком він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком. Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом, але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, було усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйнування Січі в 1775 p., протягом десяти років, «чого зроду-віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишевського як захисника інтересів козацтва, України, вправного політика й талановитого військового керівника.             
Калнишевський вів лояльну політику щодо царського уряду, виконував розпорядження цариці. Під його проводом козаки героїчно билися проти турецько-татарських військ у війні 1768-1774 pp. За доблесть у боях у 1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії.             
Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Калнишевський разом із тим намагався забезпечити інтереси Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про розвиток економіки Січі - заселяв вільні запорізькі землі вихідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні під проводом Пугачова, в інших антифеодальних виступах, на Січі знаходили притулок повстанці.                
Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком і військовим діячем, у той же час сам був людиною багатою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосередити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використовувати працю козацької голоти й наймитів.
Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бідноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січовики, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали, захопили пушкарню й почали громити будинки старшин і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».
Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву повсталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишевський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосіченському ретраншементі. Козацька старшина і царське військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при цьому повстанців «побито досмерти немалое число».         
Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не припинялася. Запорожці брали також активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі рід поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, не відповідало принципам політики самодержавства. Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.
Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764-1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.
Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.
Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».             
Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізької старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслання. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували.     
Доля останнього кошового Петра Калнишеврького тривалий час була загадкою. Серед колишніх запорожців побутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини, там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в народній пісні:         
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти, чорная галко,
Од Калниша вісті.
«Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
Од Калниша вісті».       
Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в 1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за участь в народницькому гуртку, почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфименко розшукав у архангельському архіві «Справу по повідомленню державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в монастирі, а в 1875 р. в журналі «Русдкая старина» опублікував статтю «Калнишевський - останній кошовий Запорізької Січі».            
Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істориків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнування Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися у конторі військової колегії до остаточного вирішення їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював у листі до Катерини II від І4 травня 1776 р. Г. Потьомкін, якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне буйство» і «великість злочину» кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого та писаря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого злочину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того, з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі, кошового - в Соловецький, а інших - в розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізького майна: кошовому по карбованцю, а іншим - по пів-полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по цьому».               
На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат зобов'язав Синод відправити Калнишевського в Соловецький монастир, Глобу - в Туруханський край, Головатого - в Тобольський монастир «под найистрожайшим надзором от одного места к другому военных команд». При цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, а й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування».           
29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим конвоєм привезли в Соловецький монастир, замурували в каземат Головленкової башти, в якому він у великих муках і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини».